УНТ очима україністів

Ярослава Павловей

Все своє життя людина прагне до пізнання. Ми щодня ходимо на пари і навіть не усвідомлюємо, що ось воно, перед нами, або просто не хочемо цього помічати. Заняття УНТ з Оленою Анатоліївною змушують нас, навіть мимоволі, дивитися знанням у вічі. Особисто мене рятує те, що я волинянка, і знаю багато народних пісень та корінних слів. Мені легше, бо росла серед давніх українських обрядів і традицій. Та й цікавіше, бо з кожною парою дізнаюсь все більше і більше нового про українську націю. Напевно, так і треба проводити пари: щоразу давати нове завдання (ще складніше, ніж попереднє), яке змушує сісти за ноутбук і годинами шукати в інтернеті матеріал, який відповідає дійсності, ще й з посиланням на автора. Нам, як студентам, це ой як не подобається. Нам аби щонайменше роботи, і тоді викладач стає улюбленим. Але що ми пригадаємо з такого предмету через 4 роки??? Та й навіть через рік?? Правильно, нічого. Багато нервів, сліз, недоспаних ночей забирає вивчення творчості наших предків. Кожна пара, ніби міні-екзамен, а інформації отримуємо стільки, що вистачить на добрий десяток днів, щоб засвоїти. Але кожне заняття, якимось дивним чином, зовсім не схоже на інші. На одній парі - візуалізація, на іншій - робота в парах, ще на іншій - скорботні пісні кобзарів і голосистих бабусь. Все таке різне і цікаве водночас! Напевно, аби добре знати предмет, треба спочатку його полюбити. Стараннями Олени Анатоліївни ми почали симпатизувати усній народній творчості. Прогрес! За те тепер я знаю стільки всього, скажімо, про думи, що можна писати власну наукову статтю. Або розповідати в метро гарному незнайомцеві. А що, хай знає, що читала! Хай знає, що вчила! Не ховати ж ці знання в своїй голові, от і ділюсь. Шкільні звички наступають на п'яти і в університеті. Але то нічого! Іспит ми майже склали, а я вже думками відпочиваю на березі глибоководного Світязя.